Читать онлайн книгу "Нариси з екзистенціальної аналітики педагогічного дискурсу"

Нариси з екзистенцiальноi аналiтики педагогiчного дискурсу
Олександр Григорович Волков


У монографii розглядаються основнi риси екзистестенцiальноi прагматики педагогiчного дискурсу. Дослiджуеться модус i модальнiсть суб’екта виховання та основнi дiалектичнi суперечностi iснування. Виявлено основнi рiзновиди педагогiчного дискурсу, та його процесуальнi особливостi. Монографiя призначення для спецiалiстiв з фiлософii i педагогiки, а також тим, хто цiкавиться проблемами виховання.




ПЕРЕДМОВА



Дослiдження взаемозалежностi, причинностi та своерiдностi iснування займало уми людства з глибокоi давнини. Як правило, воно пов’язувалося з рiшенням моральних питань, про що свiдчить сократiвський антропологiчний поворот у давньогрецькiй фiлософii. Значно пiзнiше, а саме в екзистенцiалiзмовi ХХ ст. проблеми людини стали розглядатися в онтологiчному аспектi. Наприклад, з точки зору Гайдеггера, людина – це суще, яким вiдкриваеться буття, тому моральнi питання формулюються як онтологiчнi [5]. Саме тому екзистенцiалiзм можна назвати онтологiчноi антропологiею, головне завдання якоi полягае в дослiдженнi iснування людини. Однак окремi антропологiчнi питання ставилися ранiше в онтологiчному та гносеологiчному аспектах в системах дуже багатьох фiлософiв. Наприклад, Платон пiзнання людини описуе як сходження душi у свiт iдей, в якому вона бачить справжне iснування [3]. Звичайно, свiт iдей – не iманентне, а трансцендентальне буття, що належить космосу. Велич Платона в тому, що з допомогою постулювання iх зв’язку вiн показуе яким чином можна розрiзнити справжне i несправжне iснування.

У Середньовiччi свiт iдей трансформуеться в уявлення про Бога, який е втiленням абсолютноi досконалостi, яку треба досягти, тобто наблизитися до нього, вiдмовившись вiд себе i пiдкоряючись йому. У Новому часi ця вимога спрямована вже до природи. У нiмецькоi класичноi фiлософii вiдбуваеться вiдродження позицii Платона, яка дивним чином поеднуеться з рiзними точками зору на досконалiсть у Новому часi. Наприклад, Кант робить спробу з’еднати трансцендентальне та iманентне у категоричному iмперативi [1]. Рiшучий поворот у бiк iманентного робить, на основi використання iдей феноменологii, Гайдеггер. Для цього вiн видiляе онтичне як безпосередньо дане у переживаннi. Що воно собою являе, у чому його особливостi, якi причини його своерiдностi е предметом екзистенцiальноi аналiтики. Вона вирiшуе питання: як оцiнювати присутнiсть, на пiдставi яких критерiiв? Гайдеггер вiдповiдае на це питання оригiнально, пов’язуючи у нерозривне цiле сутнiсть та явище, тому страх – лякае, турбота – турбуе тощо. Але при цьому вiн не показуе, що е в основi iснування.

Знову виникае метафiзична проблема перших причин. Вона по-рiзному вирiшуеться в екзистенцiалiзмовi. Наприклад, Сартр видiляе в якостi пiдстави свободу, Бердяев – творчiсть, Марiтен – Бога [2]. Таким чином в екзистенцiалiзмовi вiдроджуеться метафiзична традицiя. Вже не пiддаеться сумнiву, що своерiднiсть iснування суб’екта, тобто його явище, залежить вiд того, що покладено в основi сутностi. Тому, коли Гайдеггер говорить, що «страх – лякае», знову ставляться, наприклад, такi питання: «який страх», «у чому його причина», «чи можна його подолати», «якщо так, то яким чином»?

Цi питання вiдносяться до фiлософii педагогiки. Щоб зрозумiти, як це вiдбуваеться, необхiдно звернутися до того, як явища виразилися у мовi. Не випадково, Гайдеггер визначае мову як «дiм буття». Тому передбачаеться використання екзистенцiальноi аналiтики, яка виявляе, яким чином мовленневий вплив позначаеться на iснування. У центрi уваги – позитивна змiна iснування вихованця. Цю проблему вирiшуе етика, з тiею суттевою рiзницею, що вона передбачае створення теорii. Тому при використаннi екзистенцiальноi аналiтики запозичуется рiзноманiття етичноi спадщини. Вона застосовуються iх у такiй мiрi, в якiй допомагають зрозумiти окремi аспекти iснування, а також залежно вiд того, якi виникають проблеми.

З допомогою екзистенцiальноi аналiтики виявляються обумовленостi виховання. Звернемо увагу, що вона широко використовуеться в психотерапii для дослiдження патологii i способiв ii лiкування. Але вивчаються вже не патологii, а вирiшуюе проблеми виховання в контекстi вiдносин, якi склалися у свiтi, якому належать вихователь i вихованець. З ii допомогою з’являеться можливiсть розгляду не тiльки станiв i вiдносин, але i причин, якi пояснюють iх необхiднiсть, суперечностей, iнодi неявних, якi доводиться вирiшувати вчителям, батькам i суспiльству. Успiшнiсть iх рiшення свiдчить наявнiсть моральних засад у сучасних суспiльствах, поза яких вони б зруйнувалися.

Екзистенцiальна аналiтика дослiджуе життевий досвiд, але цим не обмежуеться. Вона виявляе основнi обумовленостi його своерiдностi в контекстi онтологiчноi проблематики. При цьому використовуються досягнення екзистенцiалiзму, який спираеться на положення про первиннiсть iманентного по вiдношення до трансцендентального. Інша не менш важлива ii задача – це дослiдження суперечностей педагогiчного дискурсу. У центрi уваги зумовленiсть iх виникнення, а також способи вирiшення. І, нарештi, вона розглядае, що е собою суб’ект педагогiчного дискурсу, вивчае причини його рiзноманiтностi, вiдмiнностей i залежностей.



РОЗДІЛ І. ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНА

ПРАГМАТИКА



ВІД ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНОЇ ДО

ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПРАГМАТИКИ



На вiдмiну вiд трансцендентальноi, що виявляе умови iдеальноi комунiкацii, що вiдповiдае етичним вимогам, екзистенцiальна прагмати-ка розглядае причини i наслiдки порушення моральних норм, що пере-шкоджають ефективностi комунiкативноi взаемодii. Але це не означае, що вона вiдкидае трансцендентальну. Навпаки, визнаються ii основнi положення, оскiльки тiльки тодi виникають перспективи подолання недосконалостi дискурсивноi взаемодii. Остання орiентуеться на можливiсть iснування iдеального комунiкативного спiвтовариства, в якому можлива продуктивна взаемодiя, i, тим самим, справжне iсну-вання. Крiм того, слiд мати на увазi, що без опори на трансцендентальну прагматику екзистенцiальну пiдстерiгае небезпека повноi релятивiзацii, при якiй суб’ект вiдстоюе «свою» iстину, вiдкидае критику на свою адресу, дотримуючись правила «кожен по-своему правий».



а) Перевага екзистенцiальноi прагматики



Тому слiд не протиставляти супротивнi за своiми методологiчними пiдставами прагматики, а розглядати iх у едностi, як взаемодоповнюючi. При цьому треба мати на увазi, що претензii трансцендентальноi праг-матики на те, що вона описуе реально iснуючий дискурс, не мають пiд собою пiдстав. У цьому можна переконатися, звернувшись до полiтичних робiт Ю. Габермаса [9]. Цей недолiк можна виправдати, оскiльки ii основна мета полягае у встановленнi основних передумов продуктивноi комунiкативноi взаемодii, обгрунтуваннi iснування iдеального комунiка-тивного спiвтовариства, норм i правил, якi забезпечують можливiсть успiшноi комунiкацii. Не випадково, коли Ю. Габермас намагаеться дослiдити реальний дискурс, йому вдаеться вiдповiсти тiльки на одне питання: чи вiдповiдае вiн нормам iдеальноi комунiкацii.

Не викликае сумнiву, що поза розглядом своерiдностi суб’екта дослiдити прагматику дискурсу взагалi неможливо. Його необхiдно роз-глядати не як результат абстрагування властивостей, зняття унiкальностi або на основi протиставлення об’екту, наприклад, природи, як знаходимо у Ф. Шеллiнга [13]. Слiд виходити з положення iз його неповторностi завдяки володiнню смислами, якi е змiстом свiдомостi.

Залежно вiд характеру здiйснення смислiв рiзноманiття суб’ектiв можна звести до невеликоi кiлькостi. Таке обмеження можливе за наступними причинами: по-перше, певний сенс, як правило, видiляеться в якостi основного i домiнуючого, по вiдношенню до якого формуються iншi, якi утво-рюють цiлiснiсть; по-друге, суб’ект протиставляе себе iншому i керуеться протилежними смислами, якi саме тому збiрiгають свою цiлiснiсть.

Основна перевага екзистенцiальноi прагматики е в тому, що вона розглядае дискурс не ззовнi (з боку норм i правил, яким повинено вiдповiдати), а зсередини, тобто з боку смислiв, якi переживаються. Отже, за вихiдне приймаеться положення, що iх артикулювання i здiйснення е першою причиною його iснування. Тому переживання смислiв е головною причиною як окремого висловлювання, так i дискурсу в цiлому, тодi як норми i правила конструюються за фактом.

Поставимо наступне питання: чи завжди суб’ект прагне до успiшноi комунiкацii? Безумовно, це залежить вiд своерiдностi смислiв, якi прий-маються як основнi. Вiн прагне приховати таки, яки суперечать загаль-ноприйнятим етичним нормам, тому уникае вiд спiлкування та не йде на компромiси при вирiшеннi проблемних питань.



b) Як використовуеться розум?



При легалiзацii суб’ективностi не слiд протиставляти рацiональне та iррацiональне, як це можна спостерiгати в трансцендентальнiй праг-матицi. Не викликае сумнiву, що вона грунтуеться на абсолютизацii розуму, на положеннi, що вiн домiнуе в дискурсивнiй практицi. Екзистенцiальна прагматика вiдмовляеться вiд нього та суттево обмежуе його амбiцii. Проте не заперечуе, що саме вiн забезпечуе умови iдеальноi комунiкацii, а його використання здатне спонукати виконання етичних норм. Це не означае, що комунiкативний розуму мае моральнi пiдстави у себе, як це стверджуе Ю. Габермас. На наш погляд, доцiльно дотримуватися точки зору П. Слотердайка, згiдно з якою розум – це iнструмент, який використовуеться рiзним чином. Його застосування може не вiдповiдати моральним вимогам, тому вiн може бути цинiчним [5]. В екзистенцiальноi прагматики ставиться запитання: чому розум може бути аморальним, чи е це необхiднiстю, вiд чого це залежить? Вiдповiдь: вiд своерiдностi смислiв, якi е змiстом свiдомостi. Тому вiн може бути, водночас, наприклад, не тiльки цинiчним, але в якiйсь сферi милосердним, дбайливим тощо.

Однак, якщо сконцентруватися тiльки на ньому, не брати до уваги ситуацiю його використання вiдповiдно своерiдностi суб’екта, неможливо з’ясувати причини, чому вiн е таким, а не iншим. У кращому випадку вдаеться з’ясувати, яким чином вiн себе проявляе, наприклад, як це показав П. Слотердайк. Можна припустити, що розум може бути ви-верткий, саркастичний, розважливий тощо. Але все ж не вдасться з’ясу-вати, чому вiн е саме таким, у чому полягае причина його спритностi, саркастичностi та iн. Це можливо, якщо виходити з положення, що його використання визначаеться смислами, за допомогою яких суб’ект реалiзуе самого себе. Це е вихiдне твердження, яке приймаеться в якостi постулату в екзистенцiальнiй прагматицi. Тодi протиставлення рацiонального та iррацiонального не мае значення, оскiльки формування сенсу можливе тiльки в iх едностi.

Неправильно також стверджувати протилежне, а саме, що екзистен-цiальна прагматика дискурсу приймае прiоритет iррацiонального, нап-риклад, що обумовленiсть дискурсу проявом волi, повнiстю вiдкидае можливiсть прояву розуму. Це невiрно, оскiльки продукування суб’екта взагалi неможливе поза його застосуванням. Але поставимо таке питання: чи розумний сам розум, чи може вiн передбачити результати застосування самого себе? Дослiдження проблем освiти показали, що вiдповiдь на це питання не однозначна [10]. Очевидно, що претензii бiльш нiж необгрунтованi. З цього приводу можна нагадати приклади його споживання для мотивування здiйснення насилля.



c) Недолiки розуму



Проблема не в тому, що за його допомогою неможливо пiзнати iстину, навпаки. Треба виходити з того, що iснування грунтуеться не на примусовому пiдпорядкуваннi iстинi, а на сенсах, якi приймаються як iстиннi. Тому спочатку треба поставити наступне запитання: чи можна за допомогою прийнятих смислiв взагалi осягнути, що е iстина? Виявляеться, що одну iстину можна, а iншу – нi. Це зрозумiло, оскiльки ii прийняття залежить саме вiд смислiв, що артикулюються в свiдомостi.

Проблема полягае в тому, що комунiкативний розум не може виключити суб’ективнiсть таким чином, щоб повнiстю визначити iснування, як це передбачаеться в трансцендентальнiй прагматицi. У реальнiй педагогiчнiй практицi ж передбачаеться, що вiн застосовуеться так, як це необхiдно суб’екту. Треба визнати, що таке вживання розуму мае iррацiональний характер, оскiльки характер його використання визначаеться суб’ектом. Отже, претензii розуму повиннi обмежитися лише сферою пiзнання об’екта, який пiдпорядковуеться причинно-наслiдковим вiдносинам. Але вiн, на жаль, не може повнiстю визначати iснування суб’екта, який здатний до рефлексii, в змозi продукувати себе.

Чи можна передбачити своерiднiсть його застосування, або те, що обумовлюе майбутне? Безумовно, але для цього необхiдно розглянути смисли, якi наявнi у свiдомостi, утворюють сутнiсть, яка е пiдставою iснування. Далi слiд визначити, вiд чого залежить прийняття та встановлення смислiв. Зрозумiло, що це залежить не тiльки вiд вимог розуму, норм i правил, якi добровiльно приймаються учасниками комунiкативного спiвтовариства. Безумовно, також вiд характеру модусiв свiдомостi, на своерiднiсть яких, як показав М. Гайдеггер, впливае багато факторiв [11, с. 147-160].

Чи можна за допомогою розуму визначити змiст турботи? Не викликае сумнiву. Але ii переживання не обмежуються його сферою. Взагалi, чи в змозi взагалi вiн щось переживати? Переживання – це сфера iррацiонального. За допомогою розуму можна тiльки з’ясувати причини того чи iншого переживання, не бiльше. Переживаються смисли, якi артикулюються в свiдомостi, в залежностi вiд того, як буде визначатися своерiднiсть iснування.

Смисли, якi помiщуе суб’ект в свое пiдгрунтя утворюють певну цiлiснiсть, яка е його сутнiстю. Але ця цiлiснiсть не обов’язково повинна бути спiвмирною та несуперечливою. Навпаки, унiкальнiсть i неповторнiсть суб’екта пояснюеться тим, що у сутностi мирно уживаються неспiвмiрнi смисли, що не вiдповiдае вимогам розуму. Але, тим не менш, iх наявнiсть можна спостерiгати, фактично, у багатьох дискурсах. З цього не випливае, що своерiднiсть дискурсу неможливо зрозумiти за допомогою розуму – навпаки, вiн може з’ясувати iх наявнiсть, але зняти цi протирiччя не може.



d) Необхiднiсть критики дискурсу



Виявлення цих суперечностей стае можливим за допомогою критики (вiд грец. «kritike» – мистецтво розбирати, судити) дискурсу, яка е мистецтвом прояснення смислiв, якi покладенi в основу iснування. Вона передбачае виявлення тих смислiв, якi суб’ект зберiгае в пiдгрунтi самого себе, якi утворюють, як було зазначено, нехай навiть суперечливу, цiлiснiсть, тобто один сенс передбачае iнший. При цьому не можна сказати, що iх залежнiсть мае характер причинно-наслiдкових вiдносин, скорiше вони формують цiле на основi обумовленостi, нехай навiть несумiрностi. Яким чином це можливо, можна зрозумiти, звернувшись до робiт Ж.-П. Сартра [3; 4].

Критика розуму І. Кантом завершуеться встановленням меж його можливостей i видiленням антиномiй [1]. В екзистенцiйноi ж прагматики передбачаеться розгляд смислiв, якi артикулюються в дискурсi, тих можливостей, якi iмплiцитно у них мистяться. Зазначимо, що припустима ситуацiя, коли позитивнi смисли показують свою продук-тивнiсть, а негативнi, навпаки, деструктивнiсть.

Отже, за допомогою критики виявляеться сукупнiсть смислiв, якi використовуються, а iх еднiсть i буде тим, що називаеться сутнiстю. При цьому актуальнiсть окремого сенсу i характер його усвiдомлення можуть не збiгатися. Наприклад, однi з них мають дуже високу значимiсть, а iншi майже не беруться до уваги, але саме вони е домiнуючими. Суб’ект нiби «не знае» про них, для нього вони виявляються несуттевеми, але саме останнi е причиною його вчинкiв, оцiнок та iн. Саме таким чином однi сенси видiляються як основнi, а iншi – периферiйнi. У цьому немае нiчого дивного, оскiльки вiн не здатний повною мiрою використовувати розум у рефлексii.

Наявнiсть деяких з них яких пояснюеться усвiдомленням необхiдностi прийняття моральних норм, якi, як вважаеться в трансцендентальнiй прагматицi, е актуальними. Необхiднiсть слiдування цим нормам не заперечуеться, бiльш того, наголошуеться покора iм. Але, оскiльки вони суперечать його сутностi, не беруться до уваги, тобто фактично вiдкидаються. Наприклад, дуже суворий вчитель, якого можна розглядати як деспотичного суб’екта, виправдовуе дискурсивну агресiю, як це не парадоксально, на пiдставi моральних норм. Зазначимо, що критика дискурсу передбачае виявлення таких псевдоморальних обгрунтувань i допомагае зрозумiти iх невiдповiднiсть.

Вище вже було зазначено, що кожен дискурс неповторний, оскiльки унiкальним е окремий педагогiчний суб’ектi. Його своерiднiсть в значнiй мiрi також залежить вiд ситуацii, досвiду тощо. Вивчити неповторнiсть кожного з них е одним з головних завдань педагога. Для цього треба видiлити найбiльш типовi сукупностi смислiв, вiдповiдно, рiзновиди суб’ектiв дискурсу. Якщо з точки зору трансцендентальноi прагматицi норми iдеальноi комунiкацii мають унiверсальний характер, тому вони повиннi бути прийнятi всiма учасниками комунiкацii, то норми екзистенцiальноi – iндивiдуальнi. Вони мають своерiднiсть, з’ясування якоi вимагае ретельного розгляду. Звiдси, якщо дослiдник трансцендентальноi прагматики мае справу тiльки з одним дискурсом, то екзистенцiальноi – з iх безлiччю. Це вимагае застосування класифiкацii, оскiльки спроба описати кожний з них не може увiнчатися успiхом, хоча б через iх кiлькiсть.

Саме для цього необхiдна аналiтика дискурсу, що показуе, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсi, визначають iснування. Проте дуже важко з’ясувати, яким чином вони виникають, виявити своерiднiсть iх розумiння в конкретнiй педагогiчнiй ситуацii. Надiю на те, що за допомогою розуму можна розгадати екзистенцiйнi характеристики дискурсу у всiй повнотi, навряд чи обгрунтована. Але претензiя, що за допомогою дискурсу можна впливати на стан суб’екта, е обгрунтованою.



e) Призначення екзистенцiальноi прагматики



Отже, однiею з переваг екзистенцiальноi прагматики е те, що вона може розсiяти iлюзii, якi виникають пiд враженням переконливостi деякого сенсу, який оформлюеться у виглядi iдеi. Дослiдник екзистен-цiальноi прагматики нагадуе iнженера, який при ii розглядi говорить, що вона, загалом, заслуговуе уваги, але треба подивитися, до чого призведе ii здiйснення, з’ясувати, чи корисне це буде. Хоча, на вiдмiну вiд iнженера, у нього вiдсутня можливiсть практичноi апробацii. Тем не меньш, вiн все ж може з’ясувати, яким чином той чи iнший сенс реалiзуеться в iснуваннi.

Для цього екзистенцiальна прагматика звертаеться до безносе-реднього iснування суб’екта як здiйсненням смислiв, якi е змiстом його свiдомостi. Але знову ж таки виникае педагогiчне питання: чи можна що-небудь пiдказати? Інодi це необхiдно, оскiльки дискурсивна рефлексiя у багатьох випадках не така ефективна, як це здаеться. Це пояснюеться тим, як вже зазначалося, що смисли мають рiзну актуаль-нiсть, а деякi з них ховаються з причини iх невiдповiдностi етичним вимогам.

Проблема ще в тому, що охоплений потребою реалiзацii смислiв, не звертае увагу на характер iх здiйснення, «закривае очi», вiдмовляеться бачити, наприклад, насильство, яке вiн використовуе по вiдношенню до iншого, бiльш того, виправдовуе його застосування необхiднiстю вiдстоювання, наприклад, свободи тощо. Особливо це очевидно при розглядi дискурсу учня, який, наголошуе необхiднiсть свободи, заперечуе, що вона повинна бути й у iншого. Це протирiччя не усвiдомлюеться, навiть якщо висловлю-ються застереження. З чим це пов’язано? З тим, що кожен суб’ект, у тому числi протестний, знаходиться «всерединi» дискурсу. Що означае «всерединi»? Це означае, що вiн усвiдомлюе лише те, яким чином повинно бути у вiдповiдностi зi смислами iснування, за допомогою яких вiн реалiзуе самого себе. Тому вiн сприймае застереження у кращому випадку як прояв нерозумiння, а в гiршому – як агресiю по вiдношенню до себе.

Тодi у чому полягае призначення екзистенцiальноi прагматики, якщо суб’ект нiкого не чуе, крiм самого себе? У тому, щоб все ж показати йому, яким чином смисли, що артикулюються в дискурсi, визначають iснування. Тому слiд погодитися з тим, що вiд фiлософii не треба очiкувати якого-небудь конкретного застосування, за аналогiею з точними науками. Тим бiльш, досвiд не тiльки марксизму, але й лiбералiзму показав, що не можна буквально розумiти iдеi. Призначення фiлософii, у тому числi екзистенцiальноi прагматики, полягае в тому, щоб позначити проблему, вказати на деяку можливiсть, виявити своерiднiсть розумiння свiту та iн.

Перевага екзистенцiальноi прагматики в тому, що вона дозволяе використовувати можливостi критики. Їi застосування можна побачити у бiльшостi представникiв екзистенцiалiзму. Наведемо приклад того, як М. Гайдеггер пiддае критицi повсякденнiсть: «Середня повсякденнiсть стае слiпою до можливостей i заспокоюеться одним «дiйсним». І далi: «Повсякденнiсть розумiе присутнiсть як пiдручнiсть, яка завдае клопоту, тобто пiдлягае управлiнню i розрахунку (передбаченню)» [12, с. 159,  237]. У першому висловлюваннi показуеться, що повсякденнiсть веде до пасивностi, нез-дарностi використовувати можливостi, що вiдкриваються; у другому видiляеться, що вона спонукае до ставлення до сущого, яке може бути корисне для себе.

Звернемо увагу також на критику Ж.-П. Сартром «другоi установки» по вiдношенню до iншого, а саме, ненавистi: «Але ненависть, в свою чергу, е поразкою. Їi початковий проект у дiйсностi е проектом лiквiдацii iнших свiдомостей» [3, с. 424]. В останьому прикладi вказуеться не тiльки на недосконалiсть такой установки як ненавiсть, а також поясненюеться, до яких наслiдкiв приводить ii легалiзацiя. Зрозумiло, що в цьому аспектi вона мiстить в собi не тiльки ставлення до самого себе, а й до iншого. Ставлення, яке, у вище наведеному прикладi, е деструктивним впливом, що, спрямований на iншого, повертаеться на себе.



f) Допущення суб’ективностi



В екзистенцiальнiй прагматицi допускаеться суб’ективнiсть дискурсу, те, що категорично заперечуеться у трансцендентноi. Може виникнути припущення, що «все дозволено», «все можна», оскiльки норми та правила виникають не в результатi унiверсалiзацii, а у вiдповiдностi з ii своерiднiстю. Тому можливе звинувачення в релятивiзмi, тим не менш, воно буде несправедливим, оскiльки не слiд забувати, що екзистенцiальна прагматика призначаеться для критики. На вiдмiну вiд трансцендентальноi, вона не вiдвертаеться вiд темних сторiн суб’ективностi, вiд таких його проявiв, як насильство, брехня, лицемiрство та iн., а виявляе i дискредитуе iх, як, наприклад, М. Гайдеггер [12, с. 192-220].

Гуманiзм екзистенцiальноi прагматики е в тому, що вона дiйсно допускае наявнiсть недолiкiв у суб’екта, але при цьому, за допомогою критичного розгляду змiсту i характеру дискурсивноi практики, показуе, до чого може призвести iх прояв, наприклад, вседозволенiсть, свавiлля та iн. Якщо трансцендентальна не дозволяе приймати iншi норми, крiм унiверсальних, то екзистенцiйна це не забороняе, лише показуе, до чого можуть привести ii негативнi прояви. Вона дотримуеться права на визнання як iстинного будь-якого висловлювання, але при цьому показуе можливи наслiдки такого кроку.





2. ОБГРУНТУВАННЯ ЛОГІКИ ІСНУВАННЯ



Питання про якiсть iснування належить до проблематики екзистенцiальноi прагматики. Основне ii завдання полягае у його висвiтленнi в аспектi логiчно передбачуваного майбутнього, яке створюеться самостiйно. Спроби щодо аналогiчного розумiння людського життя можна побачити у соцiальному позитивiзмi або марксизмi [7; 10; 11].

Методологiчною пiдставою, яка дае змогу осмислiти логiку iснування е положення екзистенцiалiзму, згiдно з якими свiдомiсть – це не тiльки джерело людського пiзнання, але й також пiдгрунтя буття, тому виняткову роль вiдiграе питання про нього. Звернемо увагу на наступний фрагмент з «Буття i часу» М. Гайдеггера: «Питання про буття повинно бути поставлене. Якщо воно фундаментальне питання, тим бiльше головне, то воно вимагае адекватноi прозоростi. Тому треба розiбрати, що взагалi належить до будь-якого питання, щоб звiдси зумiти побачити питання про буття як виняткове. Всяке випитування е шукання. Всяке шукання мае свою спрямованiсть вiд шуканого. Питання е шукання сущого, яке пiзнае, у фактi наявностi його буття. Шукання, що пiзнае, може стати «розшуком», якщо виявляеться визначенням того, про що стоiть питання. Випитування як питання про … мае свое опитане. Всяке питання про… е тим або iншим чином допит у… . До випитування належить, крiм опитаного, опитуване. У тому, що дослiджуеться, тобто специфiчне теоретичне питання, те, що випитуеться повинно бути визна-чене i доведене до поняття. У тому, що питаеться, лежить, тодi як власне випитане, те, на чому питання вiдбуваеться. Питання само як поведiнка сущого, яке питае, мае свiй особливий характер буття»[1 - Всякое спрашивание есть искание. Всякое искание имеет заранее свою направленность от искомого. Спрашивание есть познающее искание сущего в факте и такости его бытия. Познающее искание может стать "разысканием" как выявляющим определением того, о чем стоит вопрос. Спрашивание как спрашивание о … имеет свое спрошенное. Всякое спрашивание о … есть тем или иным образом допрашивание у… К спрашиванию принадлежит кроме спрошенного опрашиваемое. В исследующем, т.е. специфически теоретическом вопросе спрашиваемое должно быть определено и доведено до понятия. В спрашиваемом лежит тогда как собственно выведываемое выспрашиваемое, то, на чем спрашивание приходит к цели. Спрашивание само как поведение сущего, спрашивающего, имеет свой особый характер бытия.] [12, с. 5] .



а) Що таке логiка iснування?



Виявлення логiки iснування е, безумовно, процедурою випитування. Дiйсно, «випитування – це поведiнка сущого»,коли суще реалiзуе себе як суб’ект, iнакше воно е щось невiдоме. Суще розкривае себе у суб’ектi через випитування. Вiдзначимо, що через поняття «випитування» М. Гайдеггер наполягае на першостi гносеологiчного характеру прояву самого сущого. Важливо, що суб’ект находить вiдповiдi про свое iснування, i саме це визначае його iснування. Тому вiн не тiльки питае, але й стверджуе та спростовуе, вимагае та пiдкоряеться, протестуе та погоджуеться – тим самим встановлюе себе. Такий погляд на суб’екта у значеннi сущого спираеться на вiдомi припущення, якi вiдкидае М. Гайдеггер.

Бiльш привабливою для вирiшення поставленого завдання е трактовка свiдомостi у сартрiвському екзистенцiалiзмi: «Свiдомiсть е свiдомiстю чогось. Це визначення можна трактувати у двоякому сенсi: або розумiемо пiд цим, що свiдомiсть утворюе буття свого об’екта, або це означае, що свiдомiсть за своею якнайглибшою природою е вiдношення до трансцендентного буття. Але перше значення цiеi формули само себе знищуе: усвiдомлювати що-небудь означае знаходитися перед лицем конкретноi i повноi присутностi, яка не свiдомiсть. Без сумнiву, можлива свiдомiсть i якоiсь вiдсутностi. Та це вiдсутнiсть з необхiднiстю виявляеться на основi присутностi. Ми бачили, що свiдомiсть е справжня суб’ективнiсть, а враження е суб’ективна повнота. Але ця суб’ективнiсть не могла вийти з себе для того, щоб встановити трансцендентний об’ект, додаючи йому повноти враження»[2 - Сознание есть сознание чего-то. Это значит, что определение сознания можно трактовать в двояком смысле: или мы понимаем под этим, что сознание образует бытие своего объекта, или это означает, что сознание по своей глубочайшей природе есть отношение к трансцендентному бытию. Но первое значение этой формулы само себя уничтожает: сознавать что-либо значит находиться перед лицом конкретного и полного присутствия, которое не есть сознание. Без сомнения, возможно сознание и некоего отсутствия. Но это отсутствие с необходимостью проявляться на основе присутствия. А мы видели, что сознание есть настоящая субъективность и впечатление есть субъективная полнота. Но эта субъективность не могла выйти из себя для того, чтобы полагать трансцендентный объект, придавая ему полноту впечатления.] [9, с. 51]. Як бачимо, Сартр суттево змiнiв гуссерлевське положення про iнтенцiю. Свiдомiсть розглядаеться як основа присутностi, при цьому завдяки рефлекii виявляеться, що е суб’ективнiсть.



b) Формальна та екзистенцiальна логiка



Яким чином вiдрiзняються закони формальноi логiки вiд законiв екзистенцiальноi? Для вiдповiдi на це питання звернемося до основних положень логiки Аристотеля. У «Першiй аналiтицi» е наступне визна-чення посилки: «Посилка е висловлювання, що встановлюе або запе-речуе щось вiдносно чогось» [1, с. 119]. Бачимо, що таким чином усуваеться можливiсть впливу суб’екта на результати умовиводу. Таким чином «щось» точно зафiксоване як знання. Проте це не завжди вдаеться. Тому Аристотель розрiзняе знання i погляд: «Предмет знання i знання вiдрiзняються вiд предмета погляду i вiд погляду, бо знання спрямоване на загальне i грунтуеться на необхiдних положеннях; не обхiдне ж е те, що не може бути iнакше» [1, с. 312]. Логiка ж iснування розглядае те, «що може бути iнакше», пiдкреслимо, тобто вона пояснюе те, яким чином суб’ект реалiзуе себе. Отже, одна з головних ii вiдмiн-ностей полягае в тому, що вона дослiджуе погляд, на вiдмiну вiд фор-мальноi логiки, яка дослiджуе знання.

Однак у соцiальнiй практицi неможливо однозначно протиставити знання та погляд, оскiльки вiн виникае внаслiдок засвоення деякого знання, яке привласнюеться й стае суб’ективним, проте не всякий погляд можна вважати помилкою i не всяке знання – iстинним. Це пояснюеться тим, що знання формуеться при абстрагуваннi, критерii iстинностi якого обмежуються досить вузьким регiоном сущого.



с) Призначення та предмет логiки iснування



У чому полягае призначення логiки iснування? У тому, щоб виявити, яким чином суб’ект встановлюе норми iстинностi, у чому своерiднiсть аргументацii i доказу. Інакше кажучи, ii призначення криеться у вiдповiдi на питання: як розум та розсудок використовуються при конструюваннi реальностi.

Предметом як формальноi логiки, так i екзистенцiологii виступае висловлювання як частина дискурсу. Щоб виявити iстиннiсть вислову в формальнiй логiцi, досить сформулювати певнi норми. Але, щоб виявити його iстиннiсть в логiцi iснування, необхiдно розглянути сукупнiсть сенсiв, якi утворюють певну цiлiснiсть як прояв сутностi суб’екта. Тому, якщо норми iстинностi у формальнiй логiцi достатньо лаконiчнi, то iх обгрунтування у логiцi iснування е складним i тривалим процесом. Пiдкреслюемо вiдмiнностi екзистенцiальноi вiд формальноi логiки. Формальна припускае спочатку конструювання певних правил i норм, а потiм iх використання для доказу чи спростування iстинностi або помил-ковостi висловiв. Екзистенцiальна не може використовувати цей пiдхiд, оскiльки норми повиннi бути встановленi на основi вивчення своерiдностi iснування, що в свою чергу потребуе звернення до аналiзу ситуацii, подiй, позицiй тошо.

На перший погляд, це нездiйсненне завдання, оскiльки iснують певнi перешкоди: рiзноманiття та суперечливостi сенсiв iснування; iх нестiйкiсть; iх динамiчнiсть; багатовимiрнiсть iснування; наявнiсть декiлькох цiлей, кожна з яких е вектором дiяльностi; протилежнiсть завдань, але при цьому формуеться iх хитка еднiсть, яка мае ситуативний характер; свiдомiсть не просто спрямована на свiт, вона е здiйснення думки, завдяки якiй визначаеться власне iснування; призначення сенсу для iснування можна визначити через звернення до iх сукупностi, при чому кожен з них указуе на всi останнi, якi можуть мати неспiвмiрний характер; сенс мае прагматичне призначення, тобто виз-начае здiйснення реальностi.

Що ж це за логiка? Це логiка, яку створюе сам суб’ект, щоб за ii допо-могою певним чином визначати iснування, тому ii норми мають iнституцiйний характер. Нагадаемо, що теорii iнституцiоналiзму описують окремi аспекти конструювання iснування на основi створення моделей правил i норм, а також опису iх здiйснення [2; 4; 13]. Екзистенцiологiя використовуе iнший пiдхiд, оскiльки передбачаеться, що норми та правила виникають внаслiдок досвiду самореалiзацii суб’екта. Тому вони повиннi бути виявленi на основi дослiдження його iснування.



d) Правила i норми екзистенцiальноi логiки



Такi правила та норми мають етичний змiст, тому можуть пiддаватися критицi з боку той або iншоi моральноi концепцii. При цьому суттево, що такi, якi не вiдповiдають етичним нормам, можуть розглядатися як доцiльнi, оскiльки iх здейснення корисне. Вони утворюють етичний кодекс, який застосовуеться у практицi. Цей кодекс виникае спонтанно у процесi взаемодii та протистояння, боротьби, прагнення панувати або збереження самого себе, iнакше кажучи, мае ситуативний характер. Тому важко уявити собi такого суб’екта, який на власний розсуд «вибирае» його, а потiм здiйснюе себе за створеними нормами.

Водночас не слiд виключати того, що вiн з’являеться внаслiдок заперечення iснуючого. У зв’язку з цим пригадаемо опис Платоном кругообiгу режимiв влади: «Тепер скажемо знову, – продовжував я, – як з олiгарха походить людина демократична. ii походження переважно здiйснюеться, мабуть, таким чином.

– Яким?

– Коли хлопець, вигадуваний, як ми недавно говорили, без вихо-вання, спробуе трутневого меду i зрiдниться зi звiрячими та дикими зви-чаями, мае здатнiсть порушувати рiзноманiтнi i такi, що всiляко виявляються, задоволення, тодi-то, вважай, набувае у ньому початок змiни його олiгархiчного устрою на демократичний» [8, с. 243]. Причину змiни олiгархiчного режиму на демократичний Платон бачить у транс-формацii свiдомостi при наявностi «звiрячих i диких вдач». Можна стверджувати, що саме вони провокують появу новоi логiки iснування.

Причини виникнення екзистенцiальноi трансформацii може зрозумiти при зверненнi до теорii радикального конструювання С. Глазерсфельда. Основне його положення формулюеться таким чином: «На противагу пануючiй епiстемологii, в якiй пiзнання виступае як сама собою зрозумiла активнiсть суб’екта, яка не мае нi бiологiчних, нi психологiчних характеристик, радикальний конструктивiзм виходить за межi, вiдштовхуючись вiд позицii, яку багато професiйних фiлософiв називають у бiльш-менш зневажливому тонi «психологiзмом». Така передумова виходить з единоi моделi, що утворюеться при об’еднаннi матерiалу першоi i другоi частин даноi роботи. Грунтовними слiд вважати уявлення про те, що пiзнання (i знання) не слiд розглядати як якийсь конденсат, що утворюеться при пасивному сприйняттi, а е результатом активностi суб’екта. Такого роду активнiсть – це зовсiм не манiпуляцii з «речами-у-собi», тобто з об’ектами, якi були б у позаемпирiчному свiтi й повиннi були б мислитися структурованими у готовому виглядi предметами… . Активнiсть, вiдповiдальну за побудову знання, ми називаемо «операцiею», що е властивiстю будь-якоi когнiтивноi сутi, яка, за влучним висловом Пiаже, органiзовуе як себе, так i свiй досвiдний свiт. Тим самим теорiя пiзнання перетворюеться на дослiдницьку програму, що ставить своею метою з’ясування того, яким чином розумовi в результатi своеi активностi вда-еться з емпiричного потоку (Fluss des Еrlebnis) сконструювати хоч трохи надiйний, регулярний свiт» [3, с. 73].

Як стае очевидним, у теорii радикального конструювання суб’ект надiляеться можливостями створення реальностi. Але слiд мати на увазi, що це тiльки епiстемологiчна теорiя. Тому ця теорiя вимагае суттевого доповнення. Необхiдностi уточнення того, що е джерелом самостiйностi cуб’екта. На наш погляд, цим джерелом е сенс, на пiдставi якого можливе визначення того, якою повинна бути реальнiсть. Що таке сенс i яке його призначення? Сенс – це знання, яке формуеться у свiдомостi, водночас, обумовлюе здiйснення. Це такi знання, яке використовуеться у конструюваннi реальностi, оскiльке приймаеться як iстинне, тому, воно мае цiннiсть i, водночас, визначае те, що е цiннiстю.



е) Скiльки може бути логiк iснування?



Іншi причини своерiдностi екзистенцiологiя окремого суб’екта в ii обумовленностi станом його свiдомостi, а також змiни ситуацii у свiтi. Будь-який суб’ект володiе до певноi мiри самостiйнiстю, тому встановлюе норми iснування, на пiдставi яких стае можливим виявлення iстинностi або помилковостi певного вчинку та подii. Вiн мае можливiсть самостiйно визначати правила iнтерпретацii, критерii iстинностi, процедуру доказу або спростування. Тому iснуе нескiнченна кiлькiсть логiк iснування, стiльки ж, скiльки е суб’ектiв. Але, незважаючи на iх iндивiдуальнiсть, треба видiлити основнi типи.

Перший та другий типи визначаються щодо своерiдностi владних вiдносин, а саме наявностi i обумовленостi панування та пiдпорядкування. Вiдповiдно е логiка iснування деспотичного та залежного суб’ектiв. Третий та четвертий типи видiляються в залежностi вiд характеру вiдношеннi до iншого. Логiка iснування суб’екта солiдарностi виправдовуе еднiсть на пiдставi висування вимоги слiдування принципу рiвностi. Якщо ж в наявностi заперечення iншого, протест проти його панування, то це буде проявом логiки протестного суб’екта.

Слiд мати на увазi, що реальний суб’ект може спиратися на декiлька логiк. Наприклад, деспотичний може використовувати логiку солiдарностi. Звернемо увагу на можливiсть одночасного вживання екзистенцiологiй, якi взаемно виключають одна одну, наприклад, деспотичноi та залежноi, солiдарноi та протестноi, що е передумовою змiни генерологiчноi структури iснування в контекстi теорii тоталлогii В. Кiзiми [5].

У пiдгрунтi логiки iснування суб’екта е його сутнiсть як сукупнiсть сенсiв, що утворюють цiлiснiсть, на пiдставi яких виявляеться не тiльки «доцiльнiсть» рiшення, але уявлення про «iстиннiсть» здiйснення самого себе. Вiдповiдно, визначаеться правильнiсть аргументацii, iнтерпретацii подiй, вчинкiв та iн. Тому вiдмiннiсть логiки iснування вiд формальноi е в тому, що вона не тiльки визначае норми iстинностi та iх використання, але мае аксиологiчний характер, тобто припускае вживання оцiнок, встановлення цiнностей, цiлей та iн. Наприклад, якщо певний вчинок вiдповiдае критерiям iстинностi, то вiн оцiнюватиметься як прояв вищих моральних якостей, а iндивiд, здiйснiвший його, може заохочуватися найрiзноманiтнiшим чином. Способом використання критерiiв оцiнок е погляд, тому саме вiн е дiевою формою дискурсивного впливу.

Зрозумiло, якщо критерiем iстинностi поглядiв виступають потреби, бажання, цiлi, iнтереси, то цю логiку слiд визнати суб’ективною. Саме тому розумiння блага не спiвпадатиме у рiзних логiках iснування, наприклад, для егоiста благом буде тiльки те, що корисно для себе. Тому для кожноi логiки iснування слiд шукати ознаки суб’ективностi, що пiдлягають критицi. Згiдно з думкою Платона, вона повинна здiйснюва-тися на пiдставi абсолютноi цiнностi блага, iстини та краси.



f) Як виявити логiку iснуваня



Яким же чином можна вивчити логiку, що мае суб’ективний характер, де визначальне значення мае не знання, а погляд? Для цього необхiдно дослiдити наявнiсть та реалiзацiю певних сенсiв iснування, а також виявити стан справ, до якого призводить iх здiйснення. Тому об’ект дослiдження у логiцi iснування набагато ширший, нiж у формальнiй, оскiльки необхiдно розглянути не тiльки нормативнi пiдстави iстинностi, але й стан самого суб’екта, протистояння його з iншим, ситуацiю, що склалася у свiтi. Саме тому дослiдження з екзистенцiологii скорiше вiдносяться до сфери фiлософii педагогiки, чим логiки. Їi предметом виступае спiввiдношення сенсiв, оскiльки конструювання реальностi можливе при iх здiйсненнi.

Для цього видiлимо завдання, якi ставить дослiдник при розглядi логiки iснувавня:

– виявити характернi для суб’екта сенси та розкрити, яким чином вони обумовлюють iснування;

– 

показати, яким чином вони вiдстоюються;

– 

установити характер основних положень, якi розглядаються як iстиннi;

– 

розкрити аргументи, якi використовуються для доказу iстиностi висловлювань;



– 

сформулювати, який наслiдок для майбутнього iснування мае вста

–

новлення мети та завдань;

– 

визначити характер афектiв i встановити iх вплив на характер використання розуму;

– указати на вчинки та подii, що здатнi впливати на виникнення сенсiв;

– проаналiзувати, до якого стану справ призводить здiйснення сенсiв iснування тощо.

На пiдставi наведених завдань можна зрозумiти, що екзистенцiологiя використовуе досягнення формальноi логiки, теорiю аргументацii, однак сфера iх застосування суттево поширюеться. Передбачаеться не тiльки аналiз висловлювань у виглядi тези, антитези та висновку, розгляд типових прийомiв i помилок, але й детальний розгляд стану свiдомостi суб’екту, характер його поведiнку тощо. Правила формальноi логiки при доказi доповнюються правилами логiки iснування, якi визначаються вiдповiдно до позначених характеристик. Проте це не говорить про те, що вони повнiстю вiдкидаються, оскiльки саме з iх допомогою можна виявити недолiки та помилки, якi виникають при доказi висуваемих положень.



g) Як можна показати цiлiснiсть суб’екта



Поставимо питання: яким чином суб’ект мае цiлiснiсть? Це можливо за умови, якщо пiдставою сенсiв виявляеться його сутнiсть, а iснування е iх здiйсненням. Тобто, вони е у каузальному взаемозв’язку, коли сутнiсть е причиною, а iснування – наслiдком, тому iх слiд аналiзувати у цiлiсностi. Своерiднiсть сутностi обумовлюеться рефлексiею, оскiльки завдяки неi суб’ект визначае свое iснування. Сутнiсть – не константа, оскiльки здатна змiнюватися, оскiльки суб’ект у змозi вiдмовитися вiд наявних сенсiв iснування i породжувати новi. Крiм того, змiна сутностi може бути викликана станом реальностi. Їi змiна можлива i тому, що вона впливае на породжування сенсiв. У сукупностi це е причиною такого феномена як ii «плавання». Таким чином, з одного боку, сутнiсть володiе вiдносною стабiльнiстю та стiйкiстю, з iншого – вона змiнюеться.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-grigorovic/narisi-z-ekzistencialnoyi-analitiki-pedagogichnogo-di/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Всякое спрашивание есть искание. Всякое искание имеет заранее свою направленность от искомого. Спрашивание есть познающее искание сущего в факте и такости его бытия. Познающее искание может стать "разысканием" как выявляющим определением того, о чем стоит вопрос. Спрашивание как спрашивание о … имеет свое спрошенное. Всякое спрашивание о … есть тем или иным образом допрашивание у… К спрашиванию принадлежит кроме спрошенного опрашиваемое. В исследующем, т.е. специфически теоретическом вопросе спрашиваемое должно быть определено и доведено до понятия. В спрашиваемом лежит тогда как собственно выведываемое выспрашиваемое, то, на чем спрашивание приходит к цели. Спрашивание само как поведение сущего, спрашивающего, имеет свой особый характер бытия.




2


Сознание есть сознание чего-то. Это значит, что определение сознания можно трактовать в двояком смысле: или мы понимаем под этим, что сознание образует бытие своего объекта, или это означает, что сознание по своей глубочайшей природе есть отношение к трансцендентному бытию. Но первое значение этой формулы само себя уничтожает: сознавать что-либо значит находиться перед лицом конкретного и полного присутствия, которое не есть сознание. Без сомнения, возможно сознание и некоего отсутствия. Но это отсутствие с необходимостью проявляться на основе присутствия. А мы видели, что сознание есть настоящая субъективность и впечатление есть субъективная полнота. Но эта субъективность не могла выйти из себя для того, чтобы полагать трансцендентный объект, придавая ему полноту впечатления.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения